Українцем бути - круто!!!

 

                                               

Віктор Баранов

До українців

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,

Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:

Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,

Коли ми, українці, забули, що ми — українці?                          

І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот           ,

І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в'ється,

І що ми на Вкраїні — таки український народ,

А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.

І що хміль наш — у пісні, а не у барилах вина,

І що щедрість — в серцях, а не в магазинних вітринах.

І що є у нас мова, і що українська вона,

Без якої наш край — територія, а не Вкраїна.

Я до себе кажу і до кожного з вас: — Говори!

Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!

Запитаймо у себе: відколи, з якої пори   

Почали українці себе у собі забувати?

Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,

У якому свідомості нашій збагнути незмога,

Чом солодшим од меду нам видався чад забуття

Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога?

Українці мої! То вкраїнці ми з вами — чи як?

Чи в "моголах" і вмерти судила нам доля пихата?

Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,

Що розцвів нам у душах смиренністю "меншого брата"?

Українці мої! Як гірчать мені власні слова...

Знаю добре, що й вам вони теж — не солодкі гостинці.

Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,                               

Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.                          

Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.

Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.

Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,

Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?..