Віктор Баранов
До українців
Я запитую в себе, питаю у
вас, у людей,
Я питаю в книжок,
роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той місяць,
той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули,
що ми — українці?
І що в нас є душа, повна
власних чеснот і щедрот ,
І що є у нас дума, яка ще
од Байди нам в'ється,
І що ми на Вкраїні — таки
український народ,
А не просто юрба, що у
звітах населенням зветься.
І що хміль наш — у пісні,
а не у барилах вина,
І що щедрість — в серцях,
а не в магазинних вітринах.
І що є у нас мова, і що
українська вона,
Без якої наш край —
територія, а не Вкраїна.
Я до себе кажу і до
кожного з вас: — Говори!
Говорімо усі, хоч ми й
добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у
собі забувати?
Запитаймо й про те, як ми
дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій
збагнути незмога,
Чом солодшим од меду нам
видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і
джерел, і стежок від порога?
Українці мої! То вкраїнці
ми з вами — чи як?
Чи в "моголах" і
вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили й забрати
судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у душах
смиренністю "меншого брата"?
Українці мої! Як гірчать
мені власні слова...
Знаю добре, що й вам вони
теж — не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце,
мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе
зневажають вкраїнці.
Українці мої! Дай вам Боже
і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом, і не
згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо
нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами,
зневажена вами Вкраїна?..
