У маленькому селі, де весна завжди приходила з теплим сонечком і співом пташок, жила дівчинка Соломійка. Вона дуже любила Великдень, бо це було найрадісніше свято в році.
Одного ранку Соломійка прокинулася і помітила, що щось змінилося. Повітря було наповнене ніжним ароматом квітів, а сонечко світило особливо лагідно.
— Мамо, а чому сьогодні все таке красиве? — запитала вона.
— Бо наближається Великдень, — усміхнулась мама. — Це свято світла, радості та добра.
Соломійка вирішила підготуватися до свята по-особливому. Вона допомагала мамі пекти паски, обережно фарбувала яйця у яскраві кольори і навіть намалювала маленьке сонечко на одному з них.
Але найбільше їй хотілося зробити щось добре.
Того ж дня вона вийшла на вулицю і побачила сумного хлопчика, який сидів на лавці.
— Чому ти сумуєш? — тихенько запитала Соломійка.
— У мене немає писанки… — відповів він.
Соломійка трохи задумалась, а потім усміхнулась і простягнула йому свою найгарнішу писанку — ту саму, з сонечком.
— Тримай. Нехай у тебе буде свято.
Очі хлопчика засяяли:
— Дякую! Тепер і в мене є Великдень!
Увечері Соломійка розповіла про це мамі.
— Ти зробила найкраще, що можна зробити у це свято, — сказала мама. — Подарувала радість іншому.
Наступного ранку, коли задзвонили дзвони, все село наповнилося словами:
— Христос Воскрес!
— Воістину Воскрес! — радісно відповідали люди.
І Соломійка зрозуміла: Великдень — це не лише паски і писанки. Це світло в серці, добрі вчинки і радість, якою хочеться ділитися.
І відтоді щороку вона пам’ятала: найбільше диво Великодня — це любов. 
